100+1 — Сайт Сергея Кабыша

100+1

(ХЯКУ-НІН ІС-СЮ Кабиш С.В.

100 віршів ста поетів. 1235 р. (асоціації)

переклад І. Бондаренка)

Притулок тимчасовий

Відшукав я В своїй оселі

В осіннім полі, Відшукав я

І роса щоніч Притулок тихий,

Зволожує мого вбрання рукава. І щодня

(Тендзі-тенно) Чекаю дива від життя.

Весні на зміну

Літо йде духмяне, За роком рік

І білий шовк Життя духмяне поспішає,

Своїх небесних риз І білий сніг

Просушує на схилах Кагу-яма. Земних доріг

(Дзіто-тенно) Мені на скроні підсипає.

Невже цю ніч,

Цю нескінченну ніч, Усе життя,

Що тягнеться, Що мить триває,

Мов довгий хвіст фазана, Я навіть серед рідних

На самоті проводити мені? Днем тягучим,

(Какіномото-но Хітомаро) Самотність відчуваю.

Хто до затоки Таго шлях здолає,

Побачить теж, Невже мені не стане

Як Фудзіями пік Пройти далекими шляхами,

Новий сніжок Щоб бачити на власні очі,

Потроху присипає. Як цукор Фудзіями

(Ямабе-но Акахіто) В небі тане.

Ще більший смуток

Осінь навіває, У вечори весняні,

Коли долине з жовтолистих гір Дратуючи, нам смуток навівають,

Плач оленя, Котячі чвари,

Що любу підкликає. Коли з дахів і ганків

(Сарумару-даю) Чутливі вуха розривають.

Покритий інеєм

Сорочачий росток Полярну зірку

У темнім небі раптом забіліє, В темнім небі

І непроглядна ніч Наздоганяє крізь віки

Сповиє світ. Ведмедиця велика.

(Тюнагон Якамоті) Я бачив сам, далебі.

В просторах неба зоряного – Сріблястими стежками,

Місяць. Що місяць прокладає

Невже це він колись У будь-якім краю,

У Касуга Моя душа

Над схилами Мікаса піднімався? Блукає.

(Абе-но Накамару)

Живу собі Щоб і надалі жити

В оленячім краю, В намоленім краю,

Що на південнім сході Над схилами Дніпра,

Від столиці. В столиці,

Юдоллю всі оселю звуть мою. Я Господа молю.

(Кісен-хосі)

Поблякнув і опав Цей нескінчений дощ

Вишневий цвіт. Полоще світ,

І я марнію, А я чекаю,

Дивлячись подовгу, Коли розквітне знов

Як нескінченний дощ полоще світ. Вишневий цвіт.

(Сіно-но Коматі)

Ось і вона! А ось і він!

Знайомі, незнайомці. Наш київський вокзал.

Хтось повертається, Людські потоки.

Хтось вирушає в путь. Сплетіння зустрічей і розставань –

Застава зустрічей – розлучниця-застава! Очікувань і сподівання зал.

(Семімару)

Рибальський човне! Мій вірше!

Людям передай, Людям передай

Що стрів мене, Як я любив,

Коли безкрайнім морем На мить мене обравший,

Я в Ясосіму плив – вигнання край. Цей незбагнений край.

(Сангі Такамура)

Небесний вітре! Небесний вітре!

Повівом своїм Хоч на мить

Закрий у хмарах стежку, Відкрий у хмарах стежку,

Щоб у танці Побачить рідних,

Дівочі постаті затримались на мить! Що покинули цей світ.

(Содзьо Хендзьо)

Хто вигадав Хто вигадав

Цих візерунків сум? Любов із сумом поєднати

Прихована печаль В сплетінні кольорів?

Із краю Мітіноку! Чарівні вишиванки нам

Я не спромігся б на таку красу. Подарувала Україно-мати!

(Кавара-но Садайдзін)

У весняному полі Замість цілющих трав

Перші трави В юнацькі роки

Для тебе я зриваю – Приносив я додому,

Білий сніг Ненароком,

Обліплює мого вбрання рукава. Всю гіркоту дурних забав.

(Коко-тенно)

Дивилася, Спостерігаємо,

Як місяць круторогий Як, круторогі,

Всю ніч котився небом Бодаються політики убогі

І пропав… І не дають нам жити

Заснула б краще зразу без тривоги! Без тривоги.

(Акадзоме-емон)

Через вершину Ое в Ікуно – Давно нема коси у верболозі

Занадто довгий шлях! Біля метро.

По “Сходах в небо” Дитинства місто зникло,

Також ніхто А нове –

Не ходить вже давно. У забудовників в облозі.

(Косікібу-но найсі)

Восьмипелюстка-сакура із Нари! Акації духмяний аромат.

Столиці давньої Він просочився,

Сьогодні аромат Мабуть,

Аж за Дев’яту Браму З часів булгаковських,

Просочився! Коли ще квітло Місто-Сад.

(Ісе-но Тайфу)

Коли туман Коли ранкова хвиля

Над річкою Удзі Ласкаво ніжила пісок,

У променях зорі поволі тане, Живим те озеро було,

Тичинки верш з’являються в воді А нині, у бетоні –

І тягнуться по мілині рядами Не Тельбін це, а мертва миля.

(Гон-тюнагон Садайорі)

Не просихають Нехай спаплюжать язиками

Від образи рукави. Моє ім’я

Але ще більше жалкувати буду, У цьому світі!

Якщо спаплюжать язиками люди Піду на все,

Моє ім’я! Щоб душу не бруднити.

(Сагамі)

Давай удвох Із-за самотності

На долю нарікати! Нема чого на долю нарікати,

Мене так само, Якщо із вишнею гірською,

Сакуро гірська, Удвох,

Ніхто не хоче бачити і знати. Ти можеш розмовляти.

(Дайсодзьо Гьосон)

Якщо і повікую ще Якщо ще повікую я,

Одначе, То сподіваюсь

Нічого краще місяця цього Кожної хвилини

В нічному небі Смак відчувати

Я вже не побачу! Терпкого життя.

(Сандзьо-но ін)

З гори Мімуро золото зриває З мого дитинства року не минає,

Безжалісно Щоб я не дивувався на красу,

Осінній буревій – Коли у Парку Слави

В парчу ріку Тацуту Осінь

Одягає. Кленовим листям килим настилає.

(Ноін-хосі)

Засмучений, Коли осінні сутінки в душі

Надвір з оселі вийшов, І навкруги те ж саме,

А довкруги те ж саме, що в душі, - Ти не чекай весни,

Осінні сутінки, А сонце пробуди в собі,

Здається, ще сумніші. Світліше й людям стане.

(Рьодзен-хосі)

Смеркається! Смеркається.

У полі край воріт В селі на вихідних

Осінній вітер щось шепоче рису Осінній вітер б’ється об цеглини

І рветься І завиває в розпачі,

В очеретяний курінь. Не подолавши їх.

(Дайнагон Цуненобу)

Лиш прислухаюсь здалеку, Дивлюся здалеку

Як жваво На зграю,

Бурчать сердиті хвилі в Такасі. Кричать сердиті ворони у небі.

Наблизитись боюсь – Наблизитись не можу –

Змочу рукава! Не літаю.

(Юсі Найсінно-ке-но Кії)

Від світу грішного Від світу грішного

Куди втекти – не знаю! Втекти я намагаюсь.

У глухомань гірську? Куди?

Але ж і там В себе самого,

Крик оленя розпачливий лунає. І Господа шукаю.

(Котайгогу-но дайбу Тосінарі)

Як житиму, В майбутньому,

То, може, й про сьогодні Я пригадаю зразу,

Колись згадаю з тугою в душі! Як кілька літ тому

Як згадують Молодшим був.

Минулих літ незгоди. І так щоразу.

(Фудзівара-но Кійосуке асон)

Із-під циновок в інеї Цвіркун сюрчить,

Сюрчати Вітаючи життя.

Почав цвіркун сумний… Нагадує,

Невже й мені Що сумувати гріх

Всю ніч на самоті в одежі спати. Під впливом почуття.

(Гокьогоку сесьо Сакі-но дайдзьо дайдзін)

Як тії скелі Байдужого кохати –

У відкритім морі, Горе!

Не просихають рукави й на мить, Та час життя

Та він байдужий Все виполоще,

До чужого горя! Наче море.

(Нідзьо-ін-но Сарукі)

Якби цей світ Байдужого кохати –

Таким і був довіку – Горе!

Зворушливо сумним, Та час життя

Як той рибак, Все виполоще,

Що човен тягне узбережжям диким! Наче море.

(Камакура-но удайдзін)

Ненавиджу Прекрасний світ,

І співчуваю людям – Природа без облуди,

Тепер моєї туги джерелом Люблю тебе,

Став остогидлий світ Одне лиш горе –

Журби й облуди! Люди!

(Готоба-ін)